Поміж двома утопіями

09 верасня 2016

http://www.ji-magazine.lviv.ua

Текст виступу Миколи Рябчука на дискусії Українського центру міжнародного ПЕН-клубу 15 вересня 2016 р. у м. Львові: «Культура між спокусою націоналізму та викликом ґлобалізму». В дискусії візьмуть участь представники ПЕН-клубів Центрально-Східної Європи.

Двісті років тому Йоган-Вольфґанґ Ґете провістив кінець доби національних літератур і прихід доби літератури всесвітньої.
На той час не було ще ні телефону, ні телеграфу; вітрильники долали Атлантику за півтора місяці, до Австралії допливали за три, і при тому все одно залишалися найшвидшим і найзручнішим засобом пересування на довгі віддалі. До поширення пароплавів і паротягів залишалося ще кілька десятиліть. Про польоти в повітрі мріяли тільки фантасти, про інтернет не мріяв ніхто – це було тоді просто поза межами людської уяви та розуміння.
Ґетівська інтуїція базувалася головно на примітному факті стрімкого поширення перекладних творів, зокрема його власних, на європейському континенті. Він захоплено оповідав Екерману про свої враження від китайських романів, перської поезії, сербських пісень. Всесвітня література в його уяві мала виразно орієнталізаційний відтінок, блискуче згодом деконструйований і проаналізований Едвардом Саїдом.
Утім, ще раніше двоє Ґетевих співвітчизників у брошурці під назвою “Маніфест комуністичної партії” відзначили нерозривний зв’язок глобалізації культурної і торгово-економічної: “Замість старих потреб, що задовольнялися місцевими виробами, з’являються нові, для задоволення яких потрібні продукти найвіддаленіших країн і кліматів… І це має місце як у матеріальному виробництві, так і в інтелектуальному. Продукти розумової діяльності окремих народів стають спільним надбанням. Національна однобічність і обмеженість стають все більш і більш неможливими, і з багатьох національних і місцевих літератур утворюється одна світова література”.
Попит на культурну екзотику – похідне від розширення світових ринків і, відповідно, культурних смаків, дедалі вибагливіших та мінливіших. Глобалізм, у культурному сенсі, виявився різновидом орієнталізму – тим, що Саїд влучно окреслив як “західний спосіб панувати над Сходом, реструктуровувати його, здійснювати над ним владу” [“a Western style for dominating, restructuring, and having authority over the Orient”]. У нашому випадку – йдеться про домінацію над глобалізованим світом.
Глобалізація, як з’ясувалося, не усуває і не пом’якшує притаманних йому структурних нерівностей. Навпаки, вона їх поглиблює й увипуклює. Національні культури отримують шанс бути поміченими й почутими. Але сама загальна структура сучасного світу, його владні й фінансові механізми обумовлюють домінантне становище традиційних центрів над периферіями та, відповідно, неоколоніальний характер культурного обміну і рубрикування. Саме від центрів залежить, хто і що, як і коли буде поміченим і перекладеним, оціненим і проінтерпретованим. Навіть найкраща якість або й геніальність не ґарантує глобального визнання – як приклад Отар Чіладзе чи низки інших периферійних геніїв наочно показує. І навпаки, навіть пересічна якість, підкріплена фінансовою потугою та дискурсивним авторитетом Центру, дає добрий шанс на глобальний успіх – як це наочно показує тріумфальна хода всіма континентами західного маскульту.
Генії народжуються на провінції, але славу здобувають у столиці. Одні, для більшої певності, переїжджають туди фізично, інші – змінінюють мову, прізвища, дискурси, адаптуючи їх свідомо чи підсвідомо до смаків і потреб світового Центру. Глобалізація справді розширює конкуренцію і, відповідно, можливості участі в ній. А проте поле, на якому вона відбувається, аж ніяк не рівне, і правила – не для всіх однакові, і судді – далеко не безпристрасні.
Глобалізація у її заходоцентричній, переважно американоцентричній формі викликає нативістську реакцію не лише тому, що несе загрозу – реальну чи перебільшену – національним культурам, їхній самобутності й автентичності. Вона викликає несприйняття також через свою засадничу несправедливість – диспаритетність того світового устрою, що його вона відбиває й закріплює, прикриваючись лицемірним гаслом рівних можливостей. Саме тому серед її критиків бачимо не лише традиційних правих, а й традиційних лівих, не лише консерваторів, а й лібералів – принаймні тих, які мають досить розуму і відваги, щоб визнати, що сьогоднішній світоустрій не має нічого спільного зі священними для правдивого лібералізму принципами “чотирьох свобод”: вільного руху товарів, капіталів, інформації та робочої сили. На шляху кожного із цих рухів стоять десятки бар’єрів і фільтрів, і головними їхніми реґуляторами є, як правило, країни глобального Центру, а не периферії.
Нативізм набуває глобального розмаху мірою кризи проекту модерності та пов’язаної з ним глобалізаційної утопії. У кожній країні, як зауважує французький філософ Бруно Лятур, нативізм має свою специфіку, проте скрізь оперує подібними термінами: “ідентичність, збереження, автентичність, земля, межа, ми, наше, природне, нормальне, місцеве, власне, єдине, однорідне, етнічно чисте” [“identity, protection, land, border, self, authenticity, natural, normal, local, united, homogeneous, sometimes ethnically pure”].
“Назвімо його мету, – пише він, – поверненням до Давнього Краю. Чи то в Польщі, Угорщині, Франції, Італії, Голландії, Фінляндії, Данії або Німеччині, чи у США і на Філіппінах, – скрізь ми чуємо ті самі заклики облишити рух до глобалізації й обмежитись рідним краєм, який обіцяє мир і захист від світових знегод. Навіть Британія, котра, власне, й започаткувала глобалізацію, прагне тепер згорнутись до розмірів невеликого острова, яким перестала бути у 18 столітті і яким може знову стати після виходу з Євросоюзу”.
Нативізм не менш утопійний, ніж глобалізм, тільки його утопія розташована не у майбутньому, а в минулому. І тому, якщо нам, тобто нашій культурі доводиться все-таки вибирати між цими двома проектами, мусимо взяти щось корисного від кожного, але поставити все ж на майбутнє. Бо минулого ми все одно не змінимо і до його утопії, хоч би там як, не повернемось. Майбутнє тим часом залишається відкритим. І хоча шанси зробити його розумнішим і перспективнішим загалом невеликі, вони все ж існують поки що і за них варт поборотися.